Пакетні домовленості в ВРУ: голосування за суддів Конституційного Суду

Чинна Конституція України передбачає, що «відбір кандидатур на посаду судді Конституційного Суду України здійснюється на конкурсних засадах у визначеному законом порядку». Суддів за результатами проведеного конкурсу призначають 3 суб’єкти – Президент України, Верховна Рада та з’їзд суддів України.

Новоприйнятий Закон «Про Конституційний Суд України» (далі – Закон про КСУ) замість створення конкурсної комісії у Верховній Раді відніс підготовку питання щодо розгляду на конкурсних засадах кандидатур на посаду судді КСУ до компетенції Комітету з правової політики та правосуддя.

Причому Закон про КСУ чітко встановлює, що комітет ВРУ приймає заяви від осіб, які виявили намір обійняти посаду судді КСУ і відповідають встановленим Конституцією України вимогам. Конституція ж не передбачає ніякого посередництва для кандидатів, що хочуть взяти участь у конкурсі.

Але замість того, щоб проводити конкурс, комітет ВРУ вирішив скористатися нормами Регламенту, які явно суперечать і Конституції України, і Закону про КСУ, та розглядати лише ті пропозиції щодо кандидатів, які будуть внесені депутатськими фракціями та групами. Таким чином, комітет власним рішенням обмежив право громадян, що підпадали під критерії, встановлені у Конституції України для суддів КСУ, брати участь у відборі.

Політична нейтральність суддів? Ні, не чули

По факту комітет розглянув лише заяви 4-ох осіб, двоє з яких було подані БПП, один – Народним фронтом і один – Батьківщиною. Кандидатури осіб, які подавалися на «конкурс» самостійно, розглянуті не були.

Очевидно, що одним з критеріїв відбору суддів до КСУ мала б бути їхня політична нейтральність. Але про яку політичну нейтральність могла йти мова, якщо кандидатів висували депутатські фракції. Тобто для того, щоб бути розглянутим комітетом, потенційному кандидату потрібно було спочатку «познайомитися» з керівництвом фракції/групи, плідно поспілкуватися з ними, заручитися підтримкою й, можливо, в обмін на певні домовленості, чекати внесення його документів відповідною депутатською фракцією/групою.

Про відсутність конкурсу свідчить не лише недопущення до розгляду документів інших кандидатів. Конституція України, з-поміж інших вимог, передбачає, що суддею КСУ може стати особа, що має високі моральні якості та є правником із визнаним рівнем компетентності. Чи була здійснена перевірка відповідності кандидатів цим критеріям у ВРУ? Хто здійснював її? Чи складали кандидати професійний іспит, який би підтвердив їхню компетентність? Тепер це питання вже риторичне.

Крім того, оприлюднені суддівські дос’є кандидатів, приклади яких ми бачили під час проведення конкурсу до Верховного Суду, мали б містити багато різноманітної інформації щодо кандидата, у випадку з кандидатами до КСУ складалися з 6 сторінок (заяви кандидата, мотиваційного листа та автобіографії). Ніяких інших оприлюднених документів, ніяких відомостей про складений іспит, ніяких співбесід в режимі онлайн – нічого проведено не було.

«Конкурс» кандидатів до КСУ у Верховній Раді обмежився кількома сторінками інформації, засіданням Комітету та пакетними домовленостями під час голосування. Не дарма ж голосування за суддів КСУ відбувалося одразу після призначення членів ЦВК.

Під час голосування на пленарному засіданні у мене, як у народного депутата, навіть не було можливості поставити запропонованим кандидатам питання. Бо записатися на запитання головуючий дозволив лише представникам депутатських фракцій та груп. Мої прохання дати можливість задати питання головуючий просто проігнорував. А запитати я хотіла тільки одне: «Чи вбачають кандидати ризики оскарження обрання їх на посади суддів КСУ внаслідок недотримання Верховною Радою вимог Конституції України в частині проведення конкурсу?».

Як на мене, цей ризик очевидний. А ймовірність того, що знайдеться група депутатів, які звернуться до КСУ з питання про порушення процедури призначення суддів цього ж таки КСУ, дуже висока.

Дещо подібне подання вже розглядалося у КСУ. Воно стосувалося питання призначення Уповноваженого ВРУ з прав людини. На жаль, останнім часом парламент збільшив практику зловживань з процедурами призначення. Практика прийняття спеціальних змін під конкретних осіб, на жаль, вже стала непоодинокою. Останні – це збільшення кількості членів ЦВК з 15-ти до 17-ти.

Підставою для конституційного подання народних депутатів щодо Уповноваженого ВРУ з прав людини було неоднакове регулювання процедури призначення законодавством. Так, Закон «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», передбачає таємне голосування у ВРУ шляхом подання бюлетенів. Натомість Регламент ВРУ нещодавно був змінений в досить дивний спосіб (відповідні норми вставили в перехідні положення законопроекту про КСУ) і відтепер передбачає відкрите голосування шляхом натискання кнопок.

Керуючись нормами Регламенту, ВРУ тоді вирішила відійти від передбаченого спеціальним законом таємного голосування і, як буває досить часто, розглядала кадрові призначення «пакетом».

Незважаючи на те, що КСУ відмовив у відкритті конституційного провадження щодо процедури призначення Уповноваженого ВРУ з прав людини, цікавим є те, що серед суддів КСУ не було єдності у прийнятті вказаного рішення. Окрема думка судді КСУ Сергія Головатого містить ряд влучних тез щодо наявності в законодавстві положень, які в різний спосіб врегульовують одні і ті ж відносини. На думку пана Головатого, «якщо переслідувати мету забезпечення в Україні дієвості правовладдя та його утвердження як однієї з цінностей спільного європейського правного порядку на основі формули, що її зафіксовано частині першій статті 8 Конституції України, то Суд не повинен нехтувати власним обов’язком – усувати колізію, за якої співіснують суперечливі норми одного ієрархічного рівня, та перекладати цей обов’язок на законодавця».

Ситуація з прийняттям відверто колізійних норм та застосування норм, які зручні для певних конкретних призначень чи голосувань, свідчить про дуже негативні тенденції законотворчого процесу. Що ж ми отримаємо в результаті вже прийнятих і потенційно майбутніх «законів для і про потрібних людей»? Суперечливе законодавство, що створює юридичний безлад, який або неможливо буде взагалі нормально застосувати, або він не буде підходити наступникам та їхнім інтересам. Чи таким має бути законодавство і процес його творення? Віднесемо це питання до низки інших питань без відповіді, які вже з вами й так маємо.

А от чи матиме відповідь діючий КСУ та що він скаже у випадку надходження відповідного конституційного подання про порушення Конституції України й відсутність конкурсу при призначенні суддів КСУ, покаже час. Мені ж дуже хотілося б, щоб під час розгляду подібної справи він спирався на принципи незалежності та верховенства права.

 

Опубліковано у виданні “LB.ua” 02 жовтня 2018 року.

Facebook
Google+
http://ptashnyk.com.ua/paketni-domovlenosti-v-vru-holosuvannia-za-suddiv-konstytutsiinoho-sudu/
Twitter